Дизайн: Вовкотруб Дар'я
Любовне зілля «Симоне»
Василь Симоненко робив, так би мовити, «любовне зілля», яким причаровував свою дівчину мрії Люсю. А саме — трояндове вино. Але до цього процесу він не залучав відьом з Лисої гори, все простіше. Під час відрядження у Тальне поет почув легенду про садівника, що пригостив вином княжну, після якого вона в нього закохалася. Цією історією поділився друг Василя Микола Сніжко. За його спогадами, поет дав назву своєму фірмовому напою — "Симоне". А дружину Людмилу — Люсьєн. На французький манір.
"Коли Василь вперше побачив свою майбутню дружину, то купив отакенну корзину троянд, зробив із них вино, пригостив її, і причарував. А ще пообіцяв робити щовесни трояндове вино — щоб закріпити успіх"
Рецепт
Перем’яти з цукром пелюстки троянд. М’яти руками.
Додати води, коли пустять сік.
Чекати, коли заграє.
Примітка: треба брати лише рожеві троянди..
Цигарка в потилиці сталіна: «головне — побороти страх»
Ситуація: навесні 1953 року помирає кат сталін. Всі збентежені та налякані, під впливом радянської пропаганди за смертю сталіна плакали навіть діти, які не знали хто це таке, а промовити криве слово в його бік — підписати собі вирок.
В якийсь момент студенти університету Шевченка, що проживали в гуртожитку номер 2 на Солом’янці, виявили на потилиці бюста сталіна обкурений недопалок цигарки. Цим спомином ділиться однокурсник Василя Симоненка Станіслав Буряченко: «Не побоявся хтось висловити свою зневагу до бога, до ідола. Мабуть, знав матінку-правду. Що він отаке вчудив, Василь признався мені після закінчення університету».
На питання: «А ти не боявся?», Василь відповів: «Таких людей, які нічого не бояться — нема. Головне не це — головне — побороти страх».
Моторошний «футбол» з відбитками сталінських репресій
У 1960 році в Києві було засновано Клуб творчої молоді. В нього входило багато представників шістдесятництва, зокрема й Василь Симоненко. За ініціативи організації розпочався пошук місць масового поховання жертв сталінських репресій.
Василь Симоненко та колеги займалися збором свідчень про трагедію, шукали свідків, досліджували околиці Києва. На Лук’янівському та Васильківському кладовищах та у Київських лісах вперше відкрилися таємні місця масових поховань.
На галявині Биківнянського лісу Василь побачив юнаків, що грали у футбол. Проте, цей футбол не виглядав як футбол… Замість м’яча був череп з діркою в потилиці, а ще два черепи окреслювали лінію воріт. Після моторошного видовища Симоненко разом з Клубом склали Меморандум із вимогою оприлюднити місця масових поховань та перетворити їх у національні місця скорботи та пам’яті, та надіслали це до Київської міської ради. Тоді радянські кати встановили нагляд за Василем Симоненком.
Око на твори
За життя Василя Симоненка світ побачили лише дві книги, а саме збірка поезій «Тиша і грім» та «Цар Плаксій і Лоскотрон». Безліч віршів Симоненка забороняли публікувати, а ті, які таки допускалися до друку — коригувалися. Ці дві книги вийшли друком у Мюнхені, а решта творів видалася вже після смерті поета, цьому сприяли його друзі.
Підкова у редакції
Влітку 1962 Симоненко з другом Миколою Сніжком та зі своїми родинами зібралися на пікнік на березі Дніпра. Коли чоловіки пішли до води шукати для дітей корчі, Василь виявив під мулом щось тверде — це була підкова. Забравши її додому, він хотів повісити її над дверима на удачу, проте дружина була проти. Зрештою, Симоненко приніс підкову в редакцію «Черкаська правда», де працював й прибив до одвірка зі словами, що у кожної хати має бути свій оберіг.
Жорстоке побиття Симоненка
В серпні 1962 року Василь Симоненко посадив товариша з Біївців на потяг й пішов у вокзальний буфет за цигарками — відсутність пачки папіросів у кишені була чимось нереальним. Продавчиня чомусь вирішила не впускати чоловіка, ймовірно, між ними сталася якась суперечка. Тут як тут на місці опинилися радянські копи. Василь показав їм журналістське посвідчення — воно мало заспокоїти міліціонерів, проте, сталося навпаки. Поетові скрутили руки та заштовхали його в службову машину й кінцевою зупинкою була станція імені Шевченка в Смілі й відділок. Там Симоненка побили.
«У тому казематі мене зачинили. Я почав грюкати у двері. Довго не відчиняли. Я ще дужче. З’явився один здоровило, як лещатами скрутив за спину руки, на зап’ястя наче зашморг накинув, штовхнув обличчям донизу на дерев’яний лежак і прив’язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворухнутися. Руки пекло як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад? Ото він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось там обірвалося усередині», — за спогадами Василя Симоненка.
Існує багато версій, чому міліція так жорстоко обійшлася з поетом. Поширеною думкою є те, що побиття сталося внаслідок того, що у 1962 Симоненко разом з Аллою Горською та Лесем Танюком виявив місця поховання розстріляних жертв НКВС та старався надати цьому розголосу.
Кінець історії
Навесні 1963 року стан Василя Симоненка погіршився, у вересні він опинився у шпиталі. Лікарі діагностували йому рак нирок. Побиття поета міліціонерами в сотню разів погіршило перебіг хвороби й прискорило її розвиток. У ніч на 14 грудня у віці 29 років Василь Симоненко помер у Черкаській лікарні.
У 1965 році Симоненка висунули на Шевченківську премію. Поет отримав її посмертно. Лише через 30 років, в Незалежній Україні.
Прощай, мій зошите! Спасибі тобі, друже, Що ти думок моїх Не відцуравсь, Що ти свої клітини Тепло мружив, Коли над римами Я потом обливавсь.
Ти їх сприйняв Без жодної огуди, Єдиний мій читач І шанувальник мій. Чи сприймуть їх колись І прочитають люди — Побачимо. Прощай, товариш мій.
Останній вірш Василя Симоненка, написаний в грудні 1963 року.
Comentários