Рецензія на неординарну виставу «Військовий концерт»
Вистава, у якій всі ми вдома, і у якій всі незнайомці стають знайомими. Тут говорять так, наче ми спілкуємося мовчки й кожен один одного по-своєму розуміє. Мінімум реквізиту, відсутність декорацій, заморочених костюмів, четвертої стіни та некласичний театр. Концерт, у якому всі пісні лунають без музики, а їхні слова розкриваються крізь реальні історії та переживання, що спіткали нас з початком повномасштабного вторгнення. Вистава «Військовий концерт» режисерки Анастасії Сегеди та актора Ігоря Колтовського дає нам змогу прислухатись до самих себе та переосмислити себе в контексті війни. Рефлексувати.
«"Військовий концерт" — популярний розважальний формат на телебаченні воєнізованої диктатури. А що таке “Військовий концерт” по ту сторону реальності? Для тих, хто бореться з цією диктатурою? Це пісні без музики, історії без закінчення, розважання самого себе перед лицем смерті. Або “воєнний сторітелінг у тік-тоці”, як каже сама авторка п’єси [ред. — драматургиня: Анастасія Косодій]. Це вистава, яка звучить у голові кожного і кожної з нас безперервно із 24 лютого 2022 року.
Давайте послухаємо — про що шепочуть наші губи у німій суперечці зі світом, в якому чомусь існує росія?», — йдеться в анотації постановки.
Сьогодні у своїй авторській колонці ДеТеатр розповім вам про некласичну виставу в Театрі Драматургів, яку однозначно варто буде відвідати у наступному театральному сезоні, якщо тема вам близька.
Налаштування
Вистава «Військовий концерт» починається не так, як зазвичай починаються вистави. Режисерка й за сумісністю акторка постановки Анастасія Сегеда говорить до зали деякий час і це починає зав’язувати певний зв’язок з глядачами. Важливо зауважити — тут все в мінімалізмі, в якійсь такій атмосфері, що знайома кожному з нас. Ніби опиняєшся вдома, або просто, в гостях у когось знайомого. Тут немає декорацій або спеціальних костюмів, актори одягнені в буденні образи, а сцена майже порожня. Немає також четвертої стіни, через що вистава позбавлена банальності.
Стійка без мікрофона й діалоги в монологах
Дійство починається з того, що героїня акапельно співає певну кількість українських пісень. Вона тримає в руках віночок з різноколірними стрічками поруч (серед яких є чорна), котрі приліпляє до вінка щойно її спів різко збиває партнер, який веде монолог. До речі, співає Анастасія в мікрофонну стійку, в якій немає мікрофона. Ніби пісні є, але не вистачає чогось — щоб почули більше українців, чи щоб пазл був повним. Мені особисто цей нюанс відгукнувся як постійне відчуття, що тобі чогось не вистачає у сьогоднішній реальності, і для кожного це щось своє: дім, сили, рідне місто, близькі люди, мирне життя. Так з пустою сценою та дуже мінімалістичним реквізитом можна створити багатогранний символізм.
Світлина: Артем Галкін
Паралельно чоловік біля неї (Ігор Колтовський) розповідає історії, й іноді губиться фокус: з одного боку ти слухаєш пісні жіночим голосом, з іншого боку, промови чоловічим голосом, і це не є поганим. Чи був це монолог? Навряд. Створювалася емоція, наче з тобою говорять віч-на-віч, наче ведеш з героями діалог мовчки і подумки єднаєшся з незнайомими глядачами поруч. Це була єдина сцена, де звучали пісні. Далі вони лунатимуть без всяких музичних супроводів і римованих рядків.
Світлина: Артем Галкін
На початку нам показали військовий концерт. Далі, вже без пісень та мелодій, нам дадуть змогу усвідомити, що таке військовий концерт далеко за лаштунками та яка його зворотна сторона.
Сенси
Цінувати
Життя
Реальність
В якусь мить на підлозі з’являється еквалайзер, ритм якого змінюється залежно від сцени. Цей еквалайзер також схожий на рухливу кардіограму. Були моменти, коли лінія ставала рівною. В принципі, це елемент, який для мене став одним з ключових у виставі.
Тут розкривається багато тем шляхом саморефлексії. Відбувається спроба зрозуміти себе, оточення та все навколо після афекту, спричиненого повномасштабним вторгненням. Питання рішучості, реакція на обстріли, падіння рожевих окулярів стосовно до росіян, розрив реальностей між свідомістю нашого народу та ворожого, роздуми про життя після війни, способи врятувати свій моральний стан відео з котиками в ТикТоці.
Особливо запам’яталася сцена, у якій йшов заклик робити спогади та цінувати їх. Історія про те, як колись на День Незалежності у мирний час над небом з Жулян, з Гостомеля пролітала велика «Мрія» (літак) і часто люди діставали телефони та знімали це на камеру. Героїня, тримаючи руки біля голови, розповідає, що тоді її це бісило. Ключове слово — «тоді». Чим далі вона веде розмову, тим сильніше тремтять руки й починають стискати голову. Нагадаю, ключове слово в контексті «бісило» — «тоді». Нині «Мрії» більше нема. Залишаються тільки спогади на телефоні. Й у такі моменти розумієш, для чого іноді варто увімкнути ту бісячу камеру й знімати життя.
Світлина: Артем Галкін
Все це відображає нашу реальність з 2022 року (а для когось і з 2014), вони передані досить легко на сприйняття. Окремий плюс «Військового концерту» в тому, що тут від початку до кінця дотримуються єдиного стилю й ритміка вистави не збивається, а переливається гармонійними обережними переходами між сценами. Зауважу, що постановка постійно тримає увагу глядачів у фокусі. Відвести очі важко, і навіть поодинокі нотатки для відгуку я не могла дописувати. До того ж між усіма нами постійно перекочується напруга, наповнена природною драматичністю.
Варто приділити увагу й візуальній складовій: потішила робота зі світлом, через що сцена не пласка, виставу хочеться і фотографувати, і вдивлятися в кожен рух; робота зі світлом, пластикою та мізансценами резонує з темою та додає їй чіткішої візуалізації.
Говорити війну так, як говориться мовчки
…саме таке враження у мене було по завершенню. Сьогодні надзвичайно важко розробити виставу про війну, котра буде не банальною та глибшою за те, що ми бачимо на поверхні. Це та вистава, яку ми просто бачимо перед собою, у якій ми всі є, певного роду, співтворцями. Неординарні форми, в які закладений символізм, увага до деталей, до драматургії, імпровізаційні моменти у діалогах, простота й мінімалізм, котрі влучно знайшли свою виставу. «Військовий концерт» триває всього годину, однак за цю годину можна відчути весь спектр відчуттів та зловити безліч флешбеків. Тут є баланс між всіма театральними прийомами й символами. Зокрема, замість ретравматизації тут відбувається зближення між глядачами і сценою, що викликає емоційну безпеку. Сьогодні це важливо.
«Завтра ви відкриєте новини і все буде інакше, або ні, можливо краще, або ні. Хочу, щоб було краще. Ми всі хочемо, щоб стало краще», — промовляє Анастасія ближче до завершення постановки.
Світлина: Артем Галкін
Comentarios