Вино ллється крізь серце

Вистава «VIÑO», яка без слів розповідає,

про що ми мовчимо

Дизайн: Сюзанна Рівняк

Алкогольна ейфорія. Поцілунки на порожніх келихах. Вино, що нескінченно виливається на тіло, на підлогу, в серце, й цей потік неможливо спинити. Самотність. Бажання володіти. Залежність. Відсутність меж. Перетин почуттів та холоду. Коли настільки хочеться кричати, що слів знайти неможливо. Однак фізичний театр може мовчки передати те, що лежить десь глибоко на підсвідомості.

Про це вистава «VIÑO» режисера Євгена Корняга у Київському театрі на Лівому березі Дніпра. Побачивши її, у мене виникло відчуття, наче вона зі мною говорить та підіймає усе, про що ми мовчимо. Особливо жінки. Професіоналізм акторів, витончена сценографія, пластичність, запах вина у залі, тонко передані сенси, і не тільки це — причини, чому ця вистава може забрати ваше серце. Сьогодні у ДеКімнаті читайте про неї.

Передчуття катастрофи

Початок інтригує. Ми бачимо досить побутову сцену, що комусь може навіть дати дежавю — чоловік ледве йде, хитаючись зі сторони в сторону. Хтось позаду розбирає стіну по цеглинках і в просторі починає пробиватися дрібка першого світла. «Це світанок? Він був у барі?» — подумала я. Чоловік вмивається, а зі стіни пробивається рука, що торкається його обличчя і мучить його. Він зі спантеличеним обличчям вдягає піджак... Таким загадковим і одночасно побутовим чином нас вводять у вирій подальшої катастрофи, що буде литися і розливатися аж до самого кінця…

Це буде довга та нескінченна ніч, де немає стін свідомості та меж, а коли настає мить тверезості, герої повертаються в реальність після шаленої ейфорії — і тут вони такі як є: зі своїми страхами та переживаннями. І весела пісня про вечірку змінить свій настрій, і запах цигарок стане реальним.

Ніч в барі й в тумані

Частина сцени, схожа на бар. Густий дим огортає столи і гостей, наче туман, що забирає їхню свідомість. До речі, келихи чомусь порожні. Чи можна це вважати алюзією на порожнечу в душі? Гості так зосереджено і непохитно дивляться на свої келихи, обмінюються ними по колу одне з одним. Так по колу свідомість і губиться в тумані алкоголю. Гості падають та підіймаються, щось вигукують. Стільці теж падають. Руками вони наче мовчки говорять один з одним. А також, біля сцени чутно запах вина (чим далі йде вистава, тим більше запах підсилюється).

Танці

Починається дивовижний емоційний хаос — танці, що увібрали в себе безліч способів відчувати й тікати. Чоловіки тримали жінок, динамічно кружляли в повітрі, підіймали до стелі — між кожною парою був контраст, градація емоцій перетікала від ніжності до різкості й навпаки. Щойно жінки починають поводитися більш зближено — чоловіки відкидають їх геть, виштовхують з обіймів, а потім знову заманюють до себе.

Особисто для мене тут жінки тут розкриваються сильними завдяки вразливості, їхнє тіло живе логічним та чуттєвим хаосом, вони здіймаються та падають і так знов і знов — вони справжні. Тим часом образ чоловіків показаний більш закритим. Поки рухами тіла дівчата намагаються знайти собі місце і впоратися з падіннями, чоловіки віддалено намагаються керувати ними.

Гойдалки. Вразливість. Жага кимось володіти. Залежність. Біль в динаміці. Тяга до небезпечних танців та потреба бути просто коханою. Особисто мені відгукується саме такий спектр відчуттів у цих танцях.

Цілувати порожні келихи

Коли гучне свято закінчується, починається тиша. Жінка в білому переставляє келихи на столі й відчуття, ніби вона на межі нервового зриву. Вона намагається пересувати стіл так, аби келихи не падали, а коли бодай один з них впаде — тікає за стіну і кричить, а потім усміхнено повертається. Жінка сідає на стіл та нервово фарбує вуста червоним, цілує кожен келих, з новими відбитками помади ця нервова «пристрасть» наростає.

Мені здалося, що ця сцена зображує самотність. Жінка має стіл з безліччю «келихів», які заціловує червоними вустами так, що вже ледь не плаче від цієї «насолоди» — а келихи то порожні. Вони різних форм, але з однакового матеріалу. І поряд з нею нема нікого, крім цих порожніх неживих келихів, власної уяви та тіней. А потім, звуками хижаків та, напевно, уявою героїні, цей стіл починає її… Поглинати.

Страх зіткнутися з собою справжнім

Для мене вистава «VINO» великою мірою про те, як люди бояться стикатися з собою справжніми. Наприклад, в одній зі сцен дівчина прикувала себе наручниками до батареї, біля неї келих з коктейлем. Вона всіма силами намагалася не пити, однак коли її рука була прикована до батареї, а через важкий тягар не вдавалося втекти з простору та відпустити себе, тож вона нестримно тікала у залежність. Кожен рух її тіла у цій темній сцені говорив замість слів, був чітким, втеча передана крізь фізичне мистецтво.

Жінки. Омана обіймів

Вибачаюсь, якщо ненароком зроблю спойлер! В реальному житті ця сцена в будь-якому випадку торкнеться усіх живих куточків вашої душі.

Я вважаю, що у виставі «VIÑO» образ жінок та їхні відчуття дуже тонко й точно показані (які б навряд змогли повноцінно зрозуміти чоловіки, в міру соціальних конструктів, у яких ми всі зростали). Мене до мурах торкали такі сцени. Наприклад, коли багато чоловіків один за одним кличуть ніжну дівчину в білому вигуками «Обійми мене», а щойно вона підбігає до них, щоб обійняти, вони тікають. Їхні голоси лунали з усіх сторін, поки дівчина розгублено сновигала сценою, аж допоки вони не схопили її, а потім кинули на підлогу повну води (згадала вислів «ріки сліз»).

Вони самі кличуть її, але покидають і вона лишається одна у цій воді. Крізь оптику самотності — довкола неї всі, але поряд — нікого.

Жінки. Тут є всі, але нема нікого

Схожа історія, багато чоловіків підходять до дівчини в червоній сукні й дають їй дуже багато келихів. Спочатку їй це навіть цікаво, але далі вони дають ще більше і більше келихів, ллють їй все більше алкоголю, ігноруючи те, що вона вже падає та їй важко і страшно не втримати рівновагу. Вони хапають її за волосся, торкаються всього її тіла, наче вона їхня власна лялька. Вона мучиться в розлитому алко, поки чоловіки просто дивляться на неї зі сторони. Довкола неї є незнайомці, котрі завжди піділлють вина, але нема нікого, хто візьме за руку, коли вона падає.

У цій виставі досить часто та досить акцентно можна було побачити, як чоловіки спочатку притягують до себе жінок, обіймають їх, підтримують їхні потреби, а потім починають відштовхувати, відкидати, намагатися ними керувати, і так по колу.

Кінець

Завершення наповнене запахом вина. Всі збираються там, де і починали. Вводять у дію скатертину, котра то підіймається, то опускається на стіл, герої самі то лягають під неї, то тікають від неї. У моєму баченні, бути під цією скатертиною — бути у власній підсвідомості, а відходити від цієї скатертини — тікати від себе. Але ці ж міркування можна перевернути навпаки. Кожен сам зрозуміє побачене.

На сходи в стіні, забирається жінка з пляшкою вина та ллє його на гостям внизу. Гості відходять, аби відкласти наповнені келихи на центр. Дія наростає. Вино ллється по їхнім тілам. Далі всі разом виливають останнє, одночасно поливаючи свої руки червоним вином. Й тікати більше нема куди.

Чи вдалося втекти? Заповнити порожнечу, заливши усі келихи вином? Чи навпаки, хтось під виглядом вина віддав останнє? Фінал для мене лишився відкритим. І я задоволена. Ця вистава нескінченна, як і ця нескінченна ніч у барі. Дізнатися її кінець, на мою думку, можна лише усвідомивши його в реальному житті.